Ср, 08-05-2024, 00:34
Вітаю Вас Гость
Головна | Реєстрація | ВхідХмельницька Крайова Організація ВУЛТ
Головна » Статті » Новини
Великий поет, лікар та гуманіст
6 січня – не тільки Святвечір для всіх християн східного обряду. В цей день 1834 року в бідній багатодітній сім’ї священика у селі Хомутинці Вінницького повіту Подільської губернії народився Степан Васильович Руданський.




Закінчивши Шаргородську бурсу, 1849 року Руданський вступив до Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Степанові помешкання надала вдова Єлизавета Княгницька. Його товаришем і по навчанню, і по квартирі став на рік старший від Степана Іван Квартирович – теж син священика, але із с. Курівка Проскурівського повіту.



У Кам'янці-Подільському Степан закохався в старшу доньку своєї квартирної хазяйки – в карооку красуню Марію Княгницьку. Але гарна вродою, добра серцем Марія запала в душу не одному Степанові. Іван Квартирович теж не може без неї жити. Проте Марія надає перевагу Степанові.
Можливо, саме кохання до кам’янецької красуні дало поштовх поетичній творчості Степана. У Кам’янці-Подільському написані чотири ліричні поезії, яким сам автор дає жанрове визначення «пісня»: «Сиротина я безродний...» (1852 р.), «Ти не моя» (1854р.), «Мене забудь!» (1854р.) та «Не дивуйтесь, добрі люди...» (1854р.). Руданський написав у цей період шість балад, яким сам він дає оригінальну назву – «байки хатні», або «небилиці»: «Два трупи (Розбійник)» ( 1851 р.), «Вечорниці» (1852 р.), «Упир» ( 1853 р.), «Хрест на горі» (1854 р.), «Розмай» (1854р.), «Люба» (1854 р.). Оригінальною рисою його балад є те, що поет не переспівував уже відомі сюжети, а створював власні.
З часів навчання у духовній семінарії Руданський починає записувати народні пісні. У 1852 році складає дві рукописні збірки під назвою «Народные малороссийские песни, собраные в Подольськой губернии С. В. Р.» Перший том містить, як вказує сам укладач, «пісні любовні», другий – «козацькі, бурлацькі, рекрутські, весільні, великодні і так собі». Крім народних пісень у збірку ввійшли записані Руданським легенди, прислів’я. Цей потяг до народного залишився з ним протягом його недовгого життя.
Після закінчення духовної семінарії, Степан їде до Петербурга продовжувати навчання, але не у Петербурзькій духовній академії, про яку мріяв батько, а до Петербурзької медико-хірургічної академії. Серед різночинної молоді того часу вважалося за честь навчатися у цьому закладі. Тут працювали відомий хірург і прогресивний діяч Микола Пирогов, такі славетні вчені, як Іван Сєченов, Сергій Боткін і Микола Зінін. Але духовна академія не бажала віддавати здібного випускника духовної семінарії іншому навчальному закладові, адже всі поповичі у той час належали до духовного стану. Степана Руданського було зараховано «вільним слухачем». Щоб стати повноправним студентом, Руданському треба було вийти з духовного стану. Не гаючись, юнак розпочав клопотання. 26 березня 1856 року на засіданні святійшого синоду справу було вирішено позитивно і передано на оформлення до Подільської консисторії в Кам’янці-Подільському. Півроку консисторські канцеляристи відтягували з відповіддю і тільки 26 вересня 1856 року Степан одержав свідоцтво про вихід з духовного стану.
Від'їжджаючи до столиці, 21-літній Степан заручається згодою Марії на одруження. А Іван Квартирович пішки подався до Києво-Печерської лаври, щоб навіки залишитися там ченцем, бо життя без Марії втратило для нього будь-який сенс. Ченцем Іван не став. Захворів його батько і він повертається додому. По дорозі не витримує – заїжджає до Княгницьких. І взнає, що Маріїн наречений у Петербурзі вступив не до духовної, а до медико-хірургічної академії. Небачений виклик усталеному порядку речей. Всі священики відцуралися від зухвальця. Обурення старої Княгницької не має меж: вона забороняє Марії навіть думати про Степана. Через рік Марія стає дружиною Івана Квартировича, він бере на утримання її стару матір і двох Маріїних малолітніх сестер.



Степан тужить у Петербурзі за коханою Марією, виливаючи сум у рядки пісні «Повій, вітре, на Вкраїну…» Вірш написано 24 липня 1856 р., після того, як Степан довідався, що Марія та Іван побралися. Через місяць, 19-22 серпня, у селі Дора Новгородської губернії (де, очевидно, приватними уроками підзаробляє гроші на прожиття) Степан починає віршувати «Лірникові думи». І в преслів'ї (вступі) до них розлого змальовує Кам'янець. Змальовує точно, але вже надто чорними фарбами: «Бідне місто... ні краси, ні виду не має», «Много в Кам'янці народу, та життя немає». І, можливо, ще й тому фарби такі чорні, що вже навіки для Степана Кам'янець – це місто, де кохана «мене позабула та нелюба пригорнула».
На другому курсі Степан Руданський стає повноправним студентом Петербурзької медико-хірургічної академії, починає отримувати стипендію, якої, проте, не вистачало на харчі. Мешкав Руданський десь на глухій околиці столиці, серед міської бідноти, про що сам поет писав в автобіографічному вірші «Студент» (1858):
Зима люта. Вітер свище;
Сніг по вікнах брязкотить;
Мороз душу обіймає,
Мороз тіло каменить.
А у хаті на постелі
У сурдуті і плащу
Сидить студент медицини
Другий місяць без борщу.
Роки навчання в Петербурзі були дуже важкими для хлопця: за самостійний вибір життєвого шляху, Руданському довелося розплачуватися страшними злиднями. Розрив з батьком позбавив поета навіть тієї мізерної підтримки, на яку той був спроможний. Степан навіть на навчання в академії замість п'яти відведених років тратить шість, бо через кволість і хворобу не може з першого разу скласти всі іспити за третій курс. Він безмежно радіє п'яти карбованцям, надісланим старшим братом Григорієм, бухгалтером в акцизі: це ж несподівана можливість підновити старий жупан і шаровари, ще й залишити в кишені карбованець на Великодні свята.
Ясна річ, що голодні роки в Кам’янець-Подільському, а потім у холодному туманному Петербурзі не могли не відбитися на здоров’ї Руданського. Живучи весь час впроголодь, переобтяжений виснажливою працею, двадцятишестилітній поет захворів і в суворих кліматичних умовах столиці міг справді померти від сухот. Про це він пише у вірші «Моя смерть».
Характерно, що батько поета дуже не хотів, щоб його син писав українською. «Если хочеш написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, или лучше ничего не пиши!» – так передав поет зміст батькового напучування в листі до брата Григорія від 5 липня 1859 року і додавав зовсім недвозначно: «Заказують мені мою рідну мову, – заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід – вони мені не заказали; не слухає батько мої мови – зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців. Батько, може, не любить своєї мови через те, що нею говорять у нас мужики, – а нібито в московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і у бога, і у натури».
Влітку 1861 року Руданський закінчив навчання. За станом здоров’я лікар Степан Руданський не міг служити в північних районах Росії. За клопотанням правління академії,зокрема знаменитого професора Сергія Боткіна, який лікував поета, його було призначено на посаду міського лікаря до Криму – в місто Ялту. Цим російський медик урятував українського поета, котрий прожив у Ялті ще дванадцять років. Та й потім, за переказами, Боткін відвідував приятеля (професор був старший за свого вихованця лише на два роки).
Від’їжджаючи з Петербурга до Ялти, поет зробив такий щоденниковий запис: «Прощай, Петрополю! Прощай моє горно пекельне!.. Немало сили, моєї рідної сили, попалилося в тобі, а гріх мені було б за тебе забути. Сировим залізом з землею та іржею попав я до тебе, ти мене перетопило, ти мене перекувало і сухим і твердим пустило до себе».
Матеріальне становище Руданського в цей час було настільки поганим, що він не мав змоги заплатити за транспорт із Сімферополя до Ялти. Виручив, пише Руданський, якийсь «подорожній татарин»: «заклав за мене два карбованці та й допхав якось до Ялти».
Повітом Ялта стала ще у 1837 р., проте навіть 1864-го тут було лише 53 будинки. Населення – 1112 жителів. «Аборигени» займалися рибальством і дрібною торгівлею. Місто вразило лікаря антисанітарією: постоялі двори брудні, нерідко сюди виливали помиї, викидали нечистоти, не було лазні, громадських вбиралень, базар необлаштований, продавцям байдуже до власної гігієни, продукти харчування продавали з возів, із землі, часто вони були неякісними, зіпсованими, особливо це стосувалось риби і морепродуктів.
Міська лікарня справила на Степана Руданського гнітюче враження: приміщення досить старе, тісне, північна стіна, практично, не просихала через дощі. Штат лікарні складався з лікаря, фельдшера, кухарки-прачки, служника-двірника. Мала лікарня всього дві кімнати для хворих чоловіків, жінок лікували в домашніх умовах. Бракувало ліків, обладнання, медичної літератури.
Руданський вперше порушує питання про лікування жінок в умовах стаціонару, розробляє проект перебудови Ялтинської лікарні. Розуміючи, що запорука здоров’я у дотриманні санітарно-гігієнічних норм, лікар одразу ж по приїзді пропонує створити в місті санітарний орган, який би проводив нагляд за благоустроєм і санітарним станом у місті – фактично засновує в Ялті санітарну службу, сприяє побудові у місті водогону, каналізації, організовує пожежну службу. Руданський стає постійним членом ялтинської санітарної комісії, секретарем комітету з питань благоустрою. На засіданнях міської управи лікар постійно порушував питання про поліпшення санітарного стану Ялти.
Фактично, Степан Васильович став першим штатним лікарем Ялти і одержував платню лише за цю посаду, хоча доводилось працювати і першим санітарним, ветеринарним, повітовим, карантинним лікарем, завідувати лікарняною і господарчою частинами в Ялтинському лікарняному відділенні.
У 1864 р. земською реформою введені земства. Виникає земська медицина як дільнична форма обслуговування сільського населення. Руданський стає ще й першим земським лікарем і єдиною людиною в білому халаті на увесь Ялтинський повіт, до якого крім Ялти входив ще район Алушти та Балаклави і частково Бахчисарай. В спеку і холод, в бездоріжжя чи мокву поет день у день вирушав рятувати людей. І все це за мізер – 200 карбованців на рік. На такі гроші важко було прожити, тож в 1863 році він одержав додаткову платну практику в маєтках князя Воронцова, що складало ще 300 карбованців на рік. Обов’язків стало більше. У доповідній записці головному управлінню маєтків Руданський скаржився на те, що постійні виїзди на виклики хворих – в Алупку, Массандру, Ялту, Ай-Даниль – «з’їдають» майже всю його зарплату (250 карбованців із 300!). У листі до брата Григорія від 30 вересня 1863 року Руданський пише: «Кінчилось уже (не знаю тільки, чи надовго) тридцятирічне голодування і я вже зможу кожний день свій обід мати. І тільки то, що обід, а вечері іще за сії гроші мати не зможу...».



У перші два роки перебування Руданського в Криму здоров’я його покращало, і він з великою енергією працював лікарем та займався громадською та літературною діяльністю. Руданський доклав зусиль до заснування міської лікарні, медичної бібліотеки та започаткування санаторно-курортної справи, ініціював будівництво міського ринку та фонтана, під які подарував місту ділянку власної землі. Серед населення він був дуже популярний. Його любили за веселу вдачу, безкорисливість і доброту. Незважаючи на скрутне матеріальне становище, Руданський не брав плати за лікування з бідного населення, допомагав не тільки ліками, але часом і харчами.
За свідченням фольклориста М. Комарова «Степан Васильович був високий на зріст, широкоплечий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись, карі очі його світилися несказанною добротою, що була найкращою ознакою його душі. Одягався він завжди просто, як і жив. Недолюблював панів, зате бідних людей і сам любив, і вони його любили. Занедужав, бувало, бідний чоловік — зараз до лікаря Руданського. Цей і поможе, і грошей не візьме. Бувало й так, що бідному чоловікові нема де жити, щоб лікуватися, Руданський дає свою хату, лічить, годує, чим Бог послав, і не жде ніякої заплати».
Читаючи послужний список лікаря, складений 1870 р., дізнаємось, що Руданський не бував у відпустках. Єдиний лікар у місті, щиросердний і відповідальний, не наважувався залишати хворих, особливо в літній сезон. Справжній фахівець і громадський діяч Степан Руданський всіляко відстоював права простого люду, чим заслужив повагу серед населення. Лікар стає почесним громадянином Ялти, у 1867 р. його обрано почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської і Керченської округи. У 1869 р. за розвиток земської медицини Степана Руданського нагороджено орденом Станіслава ІІІ ступеня, присвоєно чин колезького асесора, нагороджено годинником фірми «Павло Буре».
Для аморальної людини Ялта могла бути золотим дном. Він міг прожити лише з подачок ялтинського купецтва, яке на спекуляції недоброякісним м’ясом наживало великі гроші. Але Степан був непідкупним. Звісно, що купців «непідкупний» лікар не влаштовував і вони почали писати на нього доноси, розпускати по місту всілякі плітки, що додавало йому зайвих хвилювань.
Дрібні громадські клопоти, постійні сутички з ялтинськими спекулянтами й контрабандистами, губернською царською бюрократією і титулованими пройдисвітами понад десять років отруювали поетові життя. Ці сутички набули особливою гостроти, коли влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери, що поширилась на всю Херсонщину,Бессарабію,Київщину та Поділля. Руданського призначили (без платні) карантинним лікарем і постійним членом міської санітарної комісії. За його підписом було складено кілька актів про антисанітарійний стан деяких будинків у місті,а серед них і будинків князя Воронцова та графа Мордвінова, які вони здавали в аренду місцевим торговцям. У підвалах цих будинків, забруднених нечистотами, зберігалися запаси риби для продажу населенню. Руданський, як лікар, наказав знищити цю рибу. Останнє викликало гостре невдоволення не тільки торговців, але й згаданих вельмож. Проти Руданського була організована шалена компанія. Під натиском генерала-губернатора Коцебу губернська лікарська управа вирішила звільнити Руданського з посади і перевести його в глухе повітове місто Перекоп. Ялтинська міська управа не погодилася з цим, бо Руданський дуже багато зробив для Ялти. Під час цієї непосильної боротьби Руданський сам захворів на холеру. Загальне ослаблення організму викликало загострення давньої його недуги – туберкульозу. 3 травня 1873 року на тридцять дев’ятому році життя Степана Руданського не стало. Ялтинці поховали свого лікаря за міський кошт на Полікурівському меморіалі Ялти біля головного входу. Над могилою поета, як згадка про Україну, гінка вербичка. Поруч – місцевий кипарис. Коштом прихильників таланту Руданського 1892 року на його могилі споруджено перший пам'ятник, який згодом замінили на новий.



Кам'янець намагався офіційно вшановувати пам’ять Степана Руданського. У місті в часи УНР існувала українська гімназія ім. Руданського. 5 вересня 1919 р. її об'єднали з російською хлоп'ячою гімназією і створили державну українську гімназію ім. Руданського. А в радянські часи в Старому місті на будинку колишньої семінарії (нині це картинна галерея) була меморіальна дошка про те, що тут навчалися Руданський і Свидницький. Під час реставрації будинку дошку зняли, а почепити знову забули. І лише невеличка окраїнна вулиця нагадує, що в Кам'янці-Подільському вчився і творив великий поет, лікар і гуманіст.

Автор - Борис Ткач.
Категорія: Новини | Додав: Orij (04-01-2013)
Переглядів: 1028 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright FireTur © 2024