“Майдан для українців не закінчився. Маємо обов’язок боротися”
Вікторія СТАНДРІЙЧУК, “Проскурів”, 17 квітня 2014 р.
http://proskuriv.info/index.php/component/content/article/25-2013-09-12-09-07-27/3935-2014-04-17-08-15-06
Українська Революція гідності відбулася, хоч ціну за неї заплачено надто високу. В дні протистояння на вулицях столиці загинули більше сотні захисників Майдану, понад півтори тисячі поранені, отримали каліцтва, 160 людей досі перебувають у розшуку. Олігархічна влада впала. До цієї жаданої перемоги причетні всі, хто хоч якимось чином зробив свій внесок у Революцію. Чий вклад більший — це, зрештою, не те питання, на якому слід акцентувати. Бо і пенсіонери, які жертвували гроші з мізерних пенсій для Майдану або носили туди продукти, і наші земляки-герої, які загинули на вулицях Києва під час мирного протистояння Сергій Бондарчук зі Старокостянтинова, Микола Дзявульський із Шепетівки, Анатолій Корнєєв із Кам’янець-Подільського району, мешканка нашого обласного центру Людмила Шеремет та 21-річний Дмитро Пагор з Чемеровецького району, яких застрелили під управлінням СБУ у Хмельницькій області, а також 26-річний Артем Мазур, який помер від отриманих травм, і кияни, які миттєво реагували на всі прохання Майдану про допомогу, і люди з усіх регіонів країни, які їздили до Києва, аби хоч якось підтримати тих, хто стояв там постійно, всі допомагали у щоденному важкому існуванні Майдану. Моя розповідь про людину, яка також жила Майданом з першого його дня — Бориса ТКАЧА, нейрохірурга Хмельницької обласної лікарні.
Починаючи з листопада, разом зі знайомими медиками, однопартійцями ВО “Свобода” Борис Васильович почав їздити до Києва. Брав відпустку за власний рахунок і їхав. Майдан стояв, але те, як реагувала на нього влада, передбачало його довге існування. Згодом став бувати в столиці на вихідні: в п’ятницю після роботи виїжджав, а вранці в понеділок одразу з поїзда на роботу. Про втому якось навіть не задумувався, адже в ті дні були речі набагато важливіші, ніж турбота про особисте. На моє запитання, що давав йому в ті дні Майдан, лікар, не задумуючись, відповів: “Впевненість”. І пояснив, що сумніви закрадалися лише тоді, коли з якихось причин не міг бути серед однодумців-протестувальників. А там, серед знайомих і незнайомих людей, натхненних стояти до перемоги, він ніколи не сумнівався. “Такої сили єдності духу в наших людей я не бачив ніколи! Чесно кажучи, не знаю, чи проявилися б за інших умов такі кращі риси народу. Майдан об’єднав усіх. Біля Кабміну та Верховної Ради стояли не тільки західняки, а й люди з Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Запоріжжя, інших міст та сіл України. Нам було байдуже, звідкіля ми і якою мовою розмовляємо. Ми стояли за свободу, за право жити вільним у вільній Україні. Майдан дав нам імена патріотів. У нас є в кого вчитися патріотизму”, — каже Борис Ткач.
Разом з урологом поліклініки №2 Павлом Рожком та приватним стоматологом Ольгою Діденко 18 лютого Борис Ткач знову на тиждень поїхав до Києва. І хоча пригадує, що невидиме відчуття небезпеки вже почало витати в повітрі, навіть подумати не міг, які жахи доведеться пережити в найближчі дні. Лише з третьої спроби разом з колоною фур вдалося потрапити в місто, адже працівники міліції намагалися перешкодити в’їзду тих, хто поспішав на підтримку майданівців. У штабі медичної допомоги, що розмістився на третьому поверсі Будинку профспілок, мали зареєструватись. Але там якраз ішла евакуація. Верхні поверхи вже захопив “Беркут” і люди поспіхом виносили ящики з медикаментами, обладнання. Хмельничани кинулися допомагати. Згодом з четвертого поверху став розповсюджуватися густий та їдкий газ. Стало несила дихати. Мусили, прихопивши по ящику медикаментів, негайно залишити приміщення через боковий вихід.
Штаб медичної допомоги переїхав у Михайлівський собор, де розгорнувся резервний госпіталь, а Будинок профспілок через декілька годин уже горів, поховавши в полум’ї невідому кількість жертв, хоча офіційно знайшли два обвуглені трупи. Ходили чутки, що на верхніх поверхах залишилися кілька десятків поранених, які не могли самостійно пересуватись. Але кімнати вигоріли вщент і тепер важко дізнатися правду.
У Михайлівському тимчасовому госпіталі знайшлася робота і для наших медиків. Тут стояло багато операційних столів. За кожним закріпили хірурга, реаніматолога, медсестру. Почали надходити перші поранені осколками гранат. Багато кого вразила шрапнель. Кульові поранення, в основному, були навиліт, спричиняючи сильну кровотечу. Травми були різні: середні, важкі й дуже важкі. Зупиняли кров, зашивали рани... Допоки захисники потрапляли сюди з передової, мобільні медичні бригади вже надавали їм першу допомогу. Були випадки контузій, отруєнь невідомою речовиною. На той час працівники міліції перехоплювали поранених, не даючи можливості потрапити їм на лікарняне ліжко. На допомогу прийшли прості люди. Під собором машинами чергували львів’яни і при потребі забирали поранених до львівських лікарень. І чимало киян перевозили поранених власними автівками, часто забираючи їх у свої домівки, якщо це дозволяв стан травмованих. З легкими ушкодженнями люди поспішали повертатися в стрій. Вони розуміли, що кожен є бойовою одиницею.
“Те, що на вулицях почався масовий розстріл людей, ми зрозуміли, коли десятками стали звозили поранених. У них були, здебільшого, вогнепальні травми кінцівок. Якщо кулі застрягали неглибоко, ми їх діставали, зупиняли кровотечу, накладали пов’язки. Тобто, надавали невідкладну допомогу, а вже потім передавали постраждалих до лікарень”.
“Чи було страшно?” — запитую в лікаря. “Звичайно, — відповідає, — але людина звикає до всього, навіть до розривів гранат. Спочатку здригаєшся, коли поряд розривається світло-шумова граната, а в животі з’являється відчуття, наче в тобі щось от-от обірветься. Але не це найстрашніше. Складно опанувати себе, коли рятуєш пораненого, а поруч лежать уже бездиханні понівечені та закривавлені тіла, прикриті простирадлами, і священики відправляють заупокійну службу, ридають рідні, втрачаючи свідомість. Ще важче, коли ти знав людину, розмовляв з нею, а потім бачиш її мертвою і вже нічим не можеш допомогти. За кілька тижнів до відстрілу майданівців силовиками я спав поруч з нашим земляком Миколою Дзявульським, а 20 лютого вже побачив його серед убитих. Як батько двох дітей, я не зможу розумом сприйняти смерті молодих людей, героїв нації, кращих з кращих. Я став свідком страшної трагедії батька, який назавжди втратив свою дитину. Він сидів біля вбитого 19-річного сина на підлозі вестибулю готелю “Україна” і тримав у руках його закривавлену каску, пробиту кулями снайпера, пофарбовану в голубий колір, на зразок миротворчої оонівської. Виявилося, що вони зі Збаража Тернопільської області. Батько приїхав по сина, аби перепочив декілька днів удома. На жаль, хлопець не дожив до зустрічі всього кілька годин…”.
Я бачу, як важко даються спогади Борису Васильовичу. А тому прошу розповісти про колег, з якими довелося працювати в ті дні поряд. “Навантаження на лікарів Майдану й волонтерів-медиків було надзвичайне. Поранені надходили конвеєром. У кого був вільний стіл, до того й несли. Відпочивати не було часу. Якщо вдавалося, то спали якимись уривками по 15-20 хвилин поруч із операційними столами. Мені асистувала киянка Юля. Навіть прізвища її не знаю — не до того було. Знаю лише, що Юля — службовець управління містобудування Києва, але мала деякі медичні навички, бо закінчила медсестринські курси. Тож добровільно залишила роботу й стала волонтером. За покликом серця надавати медичну допомогу приїхав і мій колишній викладач, доцент кафедри хірургії Федір Пилипович Міщенко, хоча вже пенсійного віку. Пізніше дізнався, що з Хмельниччини допомогу Майдану надавало багато медиків — хірургів, реаніматологів. Вдалося врятувати багато життів.
На жаль, декілька разів я був безсилий перед характером травм та великою крововтратою. І це було так боляче, що хотілося самому брати в руки зброю і йти проти тих, хто безжально вбивав мирних людей…”
“Який день був для вас найважчий?” — запитую Бориса Васильовича. “Безперечно, 20 лютого, коли протистояння найбільш загострилося. Для українців цей день став справжнім кривавим четвергом. Силовики розпочали бойові дії проти Майдану попри оголошене Януковичем перемир’я. Внаслідок застосування спецпризначенцями вогнепальної зброї серед протестувальників було дуже багато поранених і вбитих. Постраждалих несли в готель “Україна”, який перетворився в госпіталь і... морг”.
“Чи сниться вам Майдан?” — цікавлюся. “А знаєте, сниться. Тільки не в ті гарячі дні, а мирний, коли ми стояли, співали Гімн України, слухали політиків і вірили, що влада нас почує. Не знаю, чи це особливості характеру, чи особливості психіки. Бо ж є чимало випадків, коли учасники подій не можуть самостійно позбутися постсиндрому. Після Києва я за два вихідні заспокоївся і в понеділок уже виконував свої обов’язки на робочому місці.
Не можу сказати, що все забулося, бо таке ніколи не забудеться. Для чого тоді стояв Майдан, для чого загинула Небесна сотня? Ми не повинні зупинятися на тому, чого досягли. Адже тоді і Революція, і ті втрати, які ми маємо, будуть марними. Час справді випробовує нас, випробовує владу, якій ми довірили країну, мусимо разом вистояти”. — “А що, коли замість успіху, на який очікуємо, отримаємо розчарування?” — звертаюся до свого співрозмовника. “Нам уже багато чого не подобається з того, що відбувається в країні. Досі не покарані злочинці, які згубили та покалічили людей: не лише силовики, а й так звані тітушки, яких наймала колишня влада. Не затримано вищих посадовців країни за злочини, які вони скоїли. Обурюють деякі кадрові призначення, коли на відповідальні посади потрапляють люди з заплямованою репутацією. Знову застосовується квотовий принцип...
Але влада має пам’ятати не лише про те, хто наділив її довірою, а й про те, що вона мусить виконувати волю народу, відстоюючи його інтереси. Бо інакше Майдан підніметься знову.
Наразі маємо найвищий рівень патріотизму серед населення, найвищу самоорганізованість народу. Це багато чого варте. Люди проявляють високу свідомість, підтримуючи Збройні Сили, приймаючи кримчан, беручи участь у підтримці порядку в країні разом з правоохоронцями. Перед загрозою збройного вторгнення в материкову Україну російських загарбників люди масово записуються в армію і готові захищати Батьківщину зі зброєю в руках. Тепер націоналістичним є не лише Захід, а й вся Україна. До речі, Хмельницька крайова організація Всеукраїнського лікарського товариства, яку я очолюю, коли розпочалася анексія Криму, виступила з закликом до колег-росіян зберегти мир у наших країнах. Звернення ми розмістити в Інтернеті й отримали від головного лікаря Пензенської лікарні таку словесну реакцію: “Уберите со своих майданов бендеровцев, фашистов и нацистов, тогда можете нас о чем-то просить…” Відверто кажучи, були вражені таким “розумінням” ситуації. Але діалог продовжився. Я надіслав колезі посилання на документи щодо передачі Україні Криму взамін тих чорноземних територій, які увійшли в теперішні Воронезьку та Курську області. Колега не заспокоївся й гнівно засудив мітингувальників, які знущаються із “безоружных беркутовцов”. А я перекинув йому посилання на російську програму, яка цитувала міністра МВС України Захарченка щодо наказу про використання зброї проти мітингувальників. Адміністрації сайту щось не сподобалось і вона врешті видалила нашу переписку. Я не можу усвідомити, чому нас сприймають як ворогів. Очевидно, це сталося не за день-два. Навіть не за рік. Потужна російська пропаганда зруйнувала наші добросусідські стосунки, аби навіки втратити Україну та українців. Нам боляче, але ми це переживемо й зміцніємо”.
“Відомо, що лікарське товариство своїм одностайним рішенням від 1 березня цього року висунуло вашу кандидатуру на посаду директора департаменту охорони здоров’я ОДА. Як ставитеся до такого вияву довіри?” — продовжуємо нашу розмову з Борисом Васильовичем. “Дуже вдячний людям і постараюся їх довіру виправдати. Маю багатолітній фаховий досвід, особисті напрацювання й колег, які, міркую, згодяться у будь-якому випадку. А головне — разом з однодумцями дуже хочемо пригодитися країні, допомогти їй швидше позбутися ганебного минулого, не забувши при цьому про кращі традиції української медицини”.
Цікаво було почути від Бориса Васильовича також про те, яких змін очікує лікарське середовище в системі охорони здоров’я. “Зміни потрібні. Це визнають і медики, і пацієнти. Але ці зміни повинні бути продумані, прораховані, піти на користь людям. Тобто держава не має права безпідставно закривати дільничну лікарню чи амбулаторію, скорочувати персонал, називаючи це оптимізацією, як відбулося в ряді районів нашої області. Згадую слова теперішнього міністра охорони здоров’я Олега Мусія, який сказав, що реформування ми будемо робити, сімейну медицину впроваджуватимемо, але не так, коли за півтора місяця з травматолога робили сімейного лікаря. Це нікуди не годиться. Переходити до сімейної медицини треба, але тоді, коли з наших вишів вийдуть фахівці з дипломом “сімейного лікаря”, коли вони будуть відповідно підготовлені до цієї роботи. І страхову медицину нам належить впроваджувати. Та буде це тільки тоді, коли запрацює наша економіка, заробітні плати стануть легальними, люди зможуть перераховувати внески на страхову медицину.
Наразі нас не може не тривожити, що відбувається на Сході нашої країни. І з огляду на останні повідомлення з цього регіону, стає зрозуміло, що путінська Росія не відмовилася від своїх ганебних планів випробувати остаточно нашу стійкість, наше законне право бути вільною, суверенною державою, рівноправним партнером у всіх міжнародних стосунках, а не “молодшою” сестрою, яка й далі слухняно тягтиме важке пострадянське ярмо. Майдан для українців не закінчився. Маємо обов’язок боротися”.
|
| Категорія: Новини | Додав: Orij (17-04-2014)
|
| Переглядів: 493
| Рейтинг: 5.0/3 |
|