ОБЛИЧЧЯ З МАЙДАНУ
Лікарські будні на столичному Майдані
«Найстрашніше – це коли вже бездиханні тіла, котрі ще стікають кров’ю, треба винести з медпункту, бо нічим ти їм уже допомогти не можеш», - зізнається 36-річний хмельничанин Павло Васильович Рошко, лікар-волонтер столичного Майдану.
…А взагалі про Майдан лікар-уролог Хмельницької поліклініки №2 розповідає неохоче. «Про Майдан не потрібно говорити. Він має бути у серці кожного. Це – стан душі, - переконаний чоловік. - Кожна свідома людина шукає, де вона найпотрібніша, бо якщо ти своїми діями приносиш користь суспільству, то все інше не має значення».
Павло Васильович разом з дружиною Лесею, теж лікарем, були серед учасників Київського Євромайдану з перших його днів - не змогли байдуже спостерігати з екранів телевізорів за подіями у столиці, розуміли, так більше тривати не може.
Холодного дощового листопада Павло, хоч, думав, що на день приїхав, пробув у столиці кілька днів підряд: тоді, на початках ще, ні присісти ніде, ні відпочити… Розумів, він тут потрібен. Ненадовго приїхав додому – й знову у Київ. «Ви бачили розгін на Майдані! Я теж там був. Гірко було, бо нічим, по-суті, ти не можеш допомогти: вплинути на ситуацію, відвернути від людей небезпеку. Чи був страх? Ну напевно. Він притаманний кожній людині. Втім, звикалося. Спочатку страшним видавався запах газу, та в вирі подальших подій, він був уже, як щось звичне…».
У штабі Майдану вони з дружиною записалися лікарями-волонтерами. Тож стали одними з перших організаторів медпункту у палаці Жовтневому (хоч Павло встигав ще й на «чоловічі» роботи: охорону майдану, пікети…). «Свій відлік медпункт взяв з одного столика біля кухні, кількох упаковок найнеобхідніших ліків, фонендоскопу, баночки «зеленки», - пригадує Павло. – Згодом нам виділили уже цілу кімнату. Зростала кількість лікарів. Ми отримували ліки на замовлення з уже створеного медичного штабу, їх зносили небайдужі кияни, передавали з інших регіонів. Словом, ліки й медичне обладнання потекли рікою. Зверталися попервах люди із застудою, нежитем, кашлем, - веде далі лікар. – Комусь заспокійливе потрібне було, хтось ноги спарив, у когось мозолі… Тобто, нічого надто серйозного. Були випадки судомних нападів та психогенних неврозів… Наявність медпункту викликало у людей почуття хоч якоїсь захищеності».
«А де ви спали?» - запитую. «Яке спали? – посміхається. – То на диванчику, то за столом, то на підлозі подрімаємо годину-другу».
Коли ситуація у Києві більш-менш стабілізовувалась-вирівнювалась, родина їхала до Хмельницького, бо ж проблем-клопотів вистачало, та й робота. Та як тільки дізнавалися з новин чи соцмереж, що спокій знову позаду, негайно, коли Павло сам, а коли з дружиною і побратимами з ВО «Свобода», вирушали до столиці, знову бралися за справу. Десяток поїздок за плечима, тисячі шрамів у серці від пережитого-побаченого. Чи не про кожен з тих днів, що навіки увійшли в історію України, очевидець, та й безпосередній учасник, може розказати крізь призму пережитого. Втім, неговіркий, бо, упевнений, не робив нічого особливого.
«18 лютого, - зізнається герой нашої оповіді, - був страшний день. Ми всі думали, що нас уже не буде… Встигли з побратимом Борисом до перекриття доріг (комендантської години) приїхати з Хмельницького. …Поперек Майдану горіла уже барикада, клубився дим з Будинку профспілок. Ми пішли у штаб реєструватися, та… почалася евакуація. Тож поспіхом крізь щільну димову завісу, що дихнути не давала, стали виносити медикаменти, апаратуру… У приміщенні стояв їдкий разючий запах газу… Поранених з третього поверху (саме тут був головний медпункт Майдану) евакуювали, правда, раніше…. Не все, звісно, винести встигли, та не про матеріальні цінності, не про ліки мова, не вони головні – в будові Профспілок ймовірно згоріло багато людей, - зітхає скрушно.
Врятовані медикаменти переносили у Михайлівський собор, там розгорнувся й хірургічний пункт. Тож знайшлася робота і для нас. Бувало, - каже Павло Васильович, - година ніби спокійна, а протягом наступної - одне за одним, конвеєром, ранених приносять. І тільки чутно від столів: «Сюди, сюди!». За кожним столом був закріплені хірурги, реаніматолог, медсестра…».
Чимало, розповідає лікар, довелося діставати з тіл поранених осколків від гранат. Багато було уражених шрапнеллю. «А кулі в основному проходили навиліт, - розповідає чоловік. – Тож доводилося зупиняти кровотечу, зашивати… Бувало, вихідний отвір в сідниці, а вхідний – на передній поверхні стегна, на виході куля порозривала усе, кров зупинити неможливо…».
Щоправда, допоки пацієнтів доносили до Михайлівського (а він був досить далеко від «передової»), мобільні медичні бригади вже надавали першу допомогу. Поранення були різні: середні, важкі і дуже важкі. Хтось мужньо терпів біль, а комусь це не вдавалося. Втім, зізнається лікар, кожен просив про одне – не відправляти до лікарні: боялися працівників міліції. Та тих, хто потребував невідкладної операції, якщо зачеплені внутрішні органи, пошкоджені кістки, обов’язково відправляли до лікарень.
Львів’яни, каже чоловік, завжди машинами чергували під собором і, при потребі, забирали поранених до Львівських лікарень. Кияни теж, особливо у час, коли не могли під’їхати швидкі, завжди везли пацієнтів куди треба своїми автівками. Якщо пораненим не треба було у лікарню, втім, потребувався ліжковий режим, залюбки забирали у свої домівки. Ті ж, котрі перев’язкою відбувалися, поверталися до строю.
Були випадки, що були люди з контузією: ніби й нічого, на перший погляд, не поранений, а він зовсім неадекватний, трусить його всенького, марить… Трапився один пацієнт з отруєнням (невідомою речовиною): він то зовсім втрачав свідомість, то нормально розмовляв, доправили його у відділення детоксикації…
«Найстрашніше, найболючіше було, - мовить сумно Павло Васильович, - коли уже не могли допомогти, коли рана… несумісна з життям, коли доводилося виносити мертвих».
Коли кілька вільних годин від чергування траплялося, забирали небайдужі кияни до себе медиків, аби хоч трішки відпочили.
… «Коли ми підійшли з Михайлівського до готелю «Україна», - зітхає Павло Васильович, - тут уже рядами лежали загиблі, Герої Небесної Сотні, троє з них – із Хмельниччини. …В шпиталі, що розташовувався в фойє «України», - розповідає, - ми теж допомагали розгортати хірургію і чергували. Тут було 6-7 столів, за кожним закріплена потрібна кількість медиків. Медичне забезпечення було тут на найвищому рівні, навіть дихальні апарати мали… На щастя, вони уже не знадобилися».
До Хмельницького Павло приїхав позаминулої суботи. Знову у лікарський стрій – вже в мирній ситуації. І дай Бог нам миру. Бо в вирі подій, що відбуваються, не знаємо, яке чекає нас завтра. «Тепер шкодую, що в армії не служив», - міркує чоловік, втім, погоджується, що лікарі теж потрібні у ситуації, якої нам – не приведи Боже.
Що ж стосується України нової, післяреволюційної, то у Павла своя думка: «Кардинально не змінений політичний устрій. Політики які були, такі й залишаються. Тож найважливіше питання: чи вдасться їх проконтролювати. Треба налагодити належний народний контроль за органами влади, бо ж в всередину кожного чиновника не вліземо».
Леся САДОМСЬКА.
Газета "Подільські вісті" №№ 35-36 від 13.03.14 р.
|